|
Вона - майже моя ровесниця. А ще - найкраща подруга. Іноді люди знаходять "рідну душу" не лише серед homo sapiens, а й серед тварин, ба іноді - і в ріках, горах, у небі. А я знайшла "рідну душу" в ній. В дереці - абрикосці.
Частенько після занять я приходила до неї, щоб розказати новини, поділитись переживаннями, прислухатись до нашіптаних нею порад. Та частіше я обіймала її стан, і просто мовчала.
Звичайно, у мене були друзі, з якими я ходила гуляти та відвідувала гуртки. Але проводячи час біля абрикоски я була не просто хихотливим дівчам - я була ЛЮДИНОЮ, здатною мислити і відчувати. Тоді я була СОБОЮ, тож ота стежинка до абрикоси стала стежинкою до власної душі.
Але цього року я нею майже не ходила. Ніби усе й було добре, я розважалась з друзями і просто не мала часу відвідати абрикоску. Та й вона не мала сумувати - поряд були нові друзі - вишенька та горіх.
І от, набігавшись з друзями. я раптом усвідомила, що пропустила ту пору, коли деревце мало почати цвісти. Спохопившись, я побігла до неї. Але ані цвіту, ані нерозцвівших бруньок не побачила. Не було й пелюсток на землі. Отже, вона не цвіла, й не збирається...
Приклавши руку до стовбура, я завмерла. Але не змогла відчути її так, як раніше...
Я озирнулась. Біля абрикоски, як і раніше, стояли вишенька та горіх. Але балакуча вишня розважала, не даючи подумати про себе, а тим часом своєю красою відволікала увагу від скромної абрикоси. А відносини з горіхом узагалі були чимосьнепояснюваним: він і захищав від вітру, і затіняв, і всяко піклувався про неї - та в ньому самому було щось таке... напускне
Загалом же мало бути весело й не самотньо, але...
Щось зламалось. Я загубила її. І абрикоска цього року не зацвіла. А я перестала творити.
Від розуміння того стало важко. Боляче. Я не змогла більш бути біля деревця, тож хучій побігла у двір, щоб заглушити це відчуття теревенями та сміхом.
Давно вже поодцвітали сади. Непомітно промелькнуло літо. Дерева вже приготувались скинути листя.
За цей час я багато чого зрозуміла, дуже змінилась. Важко було покидати компанію, надолужувати пропущене в школі, та я це зробила. Сидячи біля абрикоски робила домашні завдання, писала оповідання та казки.
Одного разу, втомившись від підручників, пізно ввечері я вийшла на ганок. Повівав прохолодний вітер, порушувало тишу шурхотіння опадаючого листя...
А у блідому світлі місяця красувались запізнілі квіти абрикоси.
Але вже була пізня осінь...
|
Вход
FAQ
Поиск
